27 жовтня — день, коли слово перестає бути просто засобом комунікації й стає нашим спільним диханням, молитвою та бронею. День української писемності та мови у ВСП «Природничо-гуманітарний фаховий коледж УжУ» цьогоріч був пронизаний особливим світлом –  метафоричним, затишним, але, безперечно, незламним і глибоким.

О 10:30 святковий захід розпочався з моменту, який змусив серця стиснутися від трепету і солідарності. На зв’язок із коледжанською родиною вийшла справжня поціновувачка рідної мови Аліна Гординська. Перебуваючи у вимушеній еміграції в далекому Відні, вона тримає стрій українського слова та надії через тисячі кілометрів, нагадуючи кожному: де б ми не були, наша мова — це наш безкрайній дім, який завжди з нами. Викладачка наголосила, що цьогорічний текст диктанту — це щира розмова з тими, кого ми любимо, чий голос тепер звучить по-особливому.

Духовною висотою заходу став виступ голови циклової комісії гуманітарних дисциплін загальноосвітнього циклу Мар’яни Андрусь. Її слова звучали сильно — як справжній поетичний маніфест. Мар’яна Володимирівна говорила про мову не просто як про систему знаків, а як про вічну Берегиню нашого роду та Святиню, що стала опертям та збереглася в серцях крізь століття випробувань. У поезії відчувалася глибока шана до родинного коріння та до українського слова, яке лікує, береже, дає наснагу жити і тримати світ, а іноді змінювати світ інших на краще.

Натхненним словом про мову як осереддя нашої ідентичності та джерело сили звернувся до присутніх директор коледжу Володимир Росоха, зробивши невеликий екскурс в історичне минуле, згадавши найкращі миті із життєпису навчального закладу. Він наголосив, що сьогодні всі пишуть диктант – лист єднання із усією Україною, яка щодня стверджує вибір життя стійкістю та вірою мільйонів.

Щемко, метафорично й надзвичайно тонко торкнулася струн душі усіх присутніх заступник директора з навчальної та методичної роботи Наталія Александра, зануривши аудиторію в роздуми про вагу кожного вимовленого українського звука сьогодні, про сакральну цінність можливості писати разом 27-ий диктант. Цю знакову подію у житті кожного українця та українки Наталія Володимирівна порівняла із найважливішою миттю дорослих – зустріччю із батьками.

Поетичну естафету підхопила філологиня Марія Якубишин, продекламувавши рядки власної поезії та наголосивши, що душа, одягнена у вишиванку, захищає, дає невидимий зв’язок поколінь, коли слово і внутрішній стан стають єдиним цілим. Вона детально розповіла присутнім про тих, чиї голоси цьогоріч звучатимуть у прямому етері, виголошуючи текст Артура Дроня – військового, письменника-волонтера.

Знаковою та монументальною подією заходу стало пряме включення із героїчної Херсонщини: до коледжанської родини долучився колишній уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь. Він акцентував на  надзвичайній важливості послідовної, принципової й невтомної діяльності на мовному фронті, де кожне свідомо мовлене українське слово — це крок до нашої спільної Перемоги. Звернення пана Тараса стало потужним джерелом наснаги. Особистий внесок у захист та утвердження державної мови, безкомпромісна підтримка українського слова надали події особливої патріотичної ваги і підкреслили, що мовна стійкість — це стратегічний орієнтир нашої нації.

Окремою перлиною заходу стало інтерактивне «горнятко знань», майстерно та з глибоким філологічним смаком організоване старшим викладачем-філологом Інною Шаркань. Ця ініціатива вразила своєю змістовністю: «горнятко» виявилося не просто святковим атрибутом, а справжньою скарбницею мудрості, де кожне запитання спонукало до роздумів про тонкощі рідної мови, її багатство та поетику. Учасники заходу із щирим захопленням занурювалися в мовні загадки, випробовуючи свої знання, а правильні відповіді винагороджувалися солодощами, що створило теплу, домашню та водночас інтелектуальну атмосферу.

А далі була та сама тиша, в якій чути лише шелест паперу й стукіт сердець в один такт. Учасники зосереджено написали Всеукраїнський радіодиктант національної єдності в різних аудиторіях Природничо-гуманітарного фахового коледжу та навіть дистанційно. Завершилося свято теплими обіймами та спільними фотографіями на згадку про цей день — день, коли ми знову переконалися: українська мова єднає!