( ДОПИС-РЕКВІЄМ )

     У тридцять три роки розіп’яли Христа. У тридцять третьому розп’яли Україну. Однак, Христос воскрес. Тож воскресне і Україна.

У всіх українських закладах освіти цього тижня студенти запитують у своїх педагогів: «За що вбивали Україну в чорні роки голодомору?» Викладачі суспільних дисциплін відповідають приблизно так: «За нашу історію. За те, що ми нащадки княжого роду великої Русі. За те, що ми «браття козацького роду»». Викладачі української мови та літератури відповідають своїм студентам приблизно так: «За нашу ідентичність. За українську мову та культуру». А головне, всім стає моторошно від масштабів трагедії: мільйони українців загинули внаслідок геноциду. Чого тільки вартує закон про п’ять колосків, – найбільш злочинний закон усіх часів і народів. Саме цей законопроект став передвісником голодомору. Він передбачав розстріл на місці за розкрадання колгоспного майна, а таким вважалися навіть кілька колосків, які перезимували під снігом на полі. Людина з елементарними загальнолюдськими якостями ніколи не вбиватиме іншу людину за п’ять колосків. Таке могли вчиняти тільки справжні моральні потвори. І все це пережила багатостраждальна Україна.

Особливим цинізмом відзначаються деякі «політики» та «історики» сучасності, заявляючи, що не було голодомору (в значенні геноциду), а просто був неврожайний рік, «в том чіслє і на поволж’є». Хоча, яка наша українська справа до того «поволж’я»?! Вичерпну відповідь таким горе-науковцям дав український поет Дмитро Білоус у своєму вірші:

Ти кажеш, не було голодомору

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерна вимели дотла?

Як навіть вариво виймали із печі

І забирали просто з горщиків.

Окрайці виривали з рук малечі,

Із торбинок нужденних стариків.

Ти кажеш, не було голодомору?

Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору –

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, знелюднілі в Україні,

російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам оту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш – не було голодомору?!

Влучніше і не скажеш.

Викладачі Природничо-гуманітарного фахового коледжу з нагоди 90-х роковин Голодомору 1932-1933 років провели ряд заходів з метою вшанування Пам’яті жертв геноциду. У науковій бібліотеці закладу освіти створена інсталяція в знак скорботи коледжанської спільноти з приводу найтрагічнішої сторінки в історії українського народу.

…Вчені світу довели, що, якщо людину довго «катувати» голодом, то до її ДНК нанизується ген страху, який передається по спадковості. І тільки дуже сильні духом можуть уникнути такої метаморфози у своїй генетиці. Судячи з того, як українці боронять свою землю від чужинців у національно-визвольній війні нашого часу, ген страху нам не притаманний. Та це і не дивно, бо ми сильні духом, ми – нація нескорених.

Традиційно українці вшановують Пам’ять жертв Голодомору кожної четвертої суботи листопада. В цьому році цей день припадає на 25 листопада. Шановні колеги та студенти коледжу, запаліть свічку пам’яті, щоб зігріти її теплом душі наших стражденних співвітчизників, що не вижили у чорні дні голодомору. Запаліть свічку в знак скорботи за тією матір’ю, яка шукала для своєї дитини.., ні, не скибочку, а хоча би крихту хліба, але так і не знайшла. Дорогі українці, зігріймо теплом запалених свічок душі загиблих воїнів нашої національно-визвольної боротьби. Вічна пам’ять полеглим за Україну!